Першого січня відзначається День суспільного надбання — у цей день кожного року закінчується термін дії авторських прав на твори. Розкажемо про деякі твори, які тепер можна вільно використовувати (навіть якщо в Україні ще досі немає комерційної «свободи панорами»!)

Суспільне надбання — це усі твори та об’єкти інтелектуальної власності, термін дії авторських прав яких закінчився зі згоди автора чи через певний час після його (її) смерті.

В Україні, країнах ЄС, Великій Британії, Японії та багатьох інших країнах цей термін становить понад 70 років після смерті автора. Тож цьогоріч до суспільного надбання долучилася спадщина авторів, які померли у 1954 році. У деяких країн цей термін триваліший: зокрема, в Іспанії та Колумбії переходять до суспільного надбання твори авторів, померлих у 1944 році, а в росії — учасників Німецько-радянської війни, які померли в 1950 та не були посмертно реабілітовані. А у Мексиці термін охорони авторського права взагалі один із найдовших у світі — триває 100 років після смерті авторів. Тож хоча Фріда Кало, мексиканська художниця, померла 1954 року, її твори ще захищаються і вони перейдуть у суспільне надбанні тільки з 1 січня 2055 року. 

За перші кілька днів 2025 року, сотні робіт, які перейшли до суспільного надбання, вже додані до Вікіпедії. Переглянути їх на кількість файлів у категорії на Вікісховищі Category:Media uploaded for Public Domain Day 2025 

Українські автори

В Україні до суспільного надбання не потрапляють твори авторів, які померли 1954 року внаслідок радянських репресій і були пізніше реабілітовані (відповідно до ч. 6 статті 31 закону «Про авторське право і суміжні права»). Зокрема, твори українського мовознавця Сергія Степановича Смеречинського стануть суспільним надбанням лише в 2060 році: оскільки він помер у 1954 році на засланні, термін дії авторського права відраховується від його посмертної реабілітації в 1989 році.
 
З важливого — перехід творів у суспільне надбання також означає, що на твори архітектури, скульптури також перестає поширюватися обмеження, відоме як «свобода панорами» — законодавча можливість вільно фотографувати, змальовувати або знімати на відео твори архітектури та мистецтва, які знаходяться в громадському місці, і публікувати такі зображення чи відео, яка, на жаль, в Україні ще досі відсутня.

Тож у 2025 році до суспільного надбання потраплять твори таких українських авторів: 

Письменники й перекладачі

Яновський Юрій Іванович (1902—1954) — український письменник, один із романтиків в українській літературі першої половини XX століття. Автор низки творів зі шкільної програми, зокрема, роману «Вершники». Його роман «Майстер корабля» потрапив до списку ста найкращих творів української літератури за версією ПЕН-клубу.

Венгринович Степан (1897—1954) — український письменник, мемуарист, священник УГКЦ, вояк УГА. Репресований радянською владою, помер на засланні в Хабаровському краї.

Грицай Остап (1881—1954) — український поет, літературознавець, журналіст, критик, перекладач, педагог. Дійсний член Вільної української академії наук і мистецтв, дійсний член НТШ. Автор соціально-психологічної поеми «Утеча Олекси Перхуна» (1910), циклів новел філософського та релігійного змісту, численних літературно-критичних статей.

Донченко Олесь Васильович (1902—1954) — український радянський поет, прозаїк, казкар. Видав близько ста книжок для дітей та юнацтва, автор сценаріїв мультфільмів «Тук-Тук та його приятель Жук» (1935) і «Жук в зоопарку» (1936).

Стадник Йосип Дмитрович (1876—1954) — український галицький актор, режисер, перекладач, театральний діяч. Переклав понад 50 драматичних творів і лібрето опер зі світової літератури.

Художники, архітектори, скульптори та дизайнери

Братковський Роман (1869—1954) — український живописець та художній критик. Твори художника зберігаються в Львівській галереї мистецтв, Краківському національному музеї, Закарпатському художньому музеї.

Роман Братковський. «Зима під Львовом» (1911)

Бушен Алла Дмитрівна (1881—1954) — українська радянська художниця декоративно-ужиткового мистецтва (вишивання) і педагог. Окремі роботи художниці зберігаються в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві.

Генке-Меллер Ніна Генріхівна (1893—1954) — українська радянська художниця-супрематистка, декораторка, дизайнерка-монументалістка, книжковий графік, сценографиня. Членкиня групи художників-супрематистів Казиміра Малевича «Супремус».

Дайц Йосип Абрамович (1897—1954) — український графік, професор Харківського художнього інституту. Учасник республіканських, всесоюзних і міжнародних виставок від 1927 року. Посмертна персональна виставка відбулася 1969 року в Харкові.

Малозьомов Іван Іванович (1899—1954) — український радянський архітектор, педагог, розробник генпланів багатьох міст колишнього СРСР, професор. Саме він є автором інтер’єрів будинку Держпрому в Харкові (1927—1928).

Рєпін Юрій Ілліч (1877—1954) — український і російський живописець козацького походження, член Товариства пересувних художніх виставок, син Іллі Рєпіна від його першого шлюбу з Вірою Олексіївною Шевцовою.

Чорновіл Дмитро Семенович (1902—1954) — український архітектор. Автор будівлі музично-драматичного театру у Вінниці (1944—1945) — зведено в помпезному стилі «сталінського бароко» на місці зруйнованого в роки війни театру.

Фотографи та діячі кіно

Дзиґа Вертов (Давид Абельович Кауфман, 1895—1954) — український радянський кінорежисер. Один із засновників і теоретиків документального кіно. Вертова вважають яскравим представником «Українського Відродження» у кінематографі. Першим використав методику «прихована камера». 2014 року стрічку «Людина з кіноапаратом» (1929) визнано найвизначнішим документальним фільмом всіх часів, згідно кінорейтингу, який оприлюднив Британський кіноінститут (BFI). 

Утім, до суспільного надбання перейшли лише зняті в Україні фільми, російський доробок стане суспільним надбанням лише в 2029 (росія продовжує на 4 роки термін захисту авторським правом для учасників Німецько-радянської війни).

Демуцький Данило Порфирович (1893—1954) — український фотограф та кінооператор. Учасник знімань кінострічки Олександра Довженка «Земля». Жертва сталінського терору (три арешти НКВС).

Композитори та музиканти

Лещенко Петро Костянтинович (1898—1954) — естрадний співак, танцюрист (виконавець народних і характерних танців), гітарист українського походження, більшість життя прожив у Румунії. Збереглися записи українських пісень «Комарик» і «Карії очі» в його виконанні.

Манілов Григорій Феофанович (1875—1954) — український радянський контрабасист, диригент. Автор низки обробок та інструментовок для оркестру народних інструментів, п’єс для духового оркестру, пісень. Українську народну пісню «Ой, що ж то за шум учинився» в його обробці включено до репертуару Московського оркестру.

Улуханова Лідія Олександрівна (1879—1954) — українська оперна співачка (лірико-драматичне сопрано), педагогиня, професорка. Виступала під дошлюбним прізвищем Вікшемська в оперних театрах Києва, Москви, Петрограда, Тифлісу, Казані, Харкова тощо.

Політичні діячі

Лівицький Андрій Миколайович (1879—1954) — український громадсько-політичний діяч, Президент УНР в екзилі (1926—1954). Видана збірка його листів «Лівицький Андрій. Листування (1919—1953 роки)».

Гайовська-Рута Любов Онуфріївна (псевдо: «Ольга», «Рута»; 1923—1954) — референт пропаганди Львівського Крайового проводу ОУНР, письменниця, журналістка. Авторка оповідань з повстанської боротьби на Львівщині, упорядниця видання «Збірка споминів із повстанського життя» (1952).

Дубинець Іван Варфоломійович (1903—1954) — український політичний діяч (член-основоположник УРДП), журналіст, автор історико-мемуарного нарису про антирадянське повстання 1920—1921 років на Київщині — «Горить Медвин». Автор близько трьох десятків наукових праць з геології.

Науковці

Возняк Михайло Степанович (1881—1954) — український літературознавець та фольклорист, академік АН УРСР за спеціальністю літературознавство (1929). Саме Возняк започаткував новий напрямок в українському літературознавстві — франкознавство. Українські Вікіджерела вже почали оцифровувати дві його праці.

Грузинський Олександр Сергійович (1881—1954) — український філолог, палеограф і літературознавець, учень і послідовник академіка В. М. Перетца. Досліджував пам’ятки української писемності, у тому числі — Пересопницьке Євангеліє.

Добровольська-Завадська Надія Олексіївна (1878—1954) — російсько-французька лікарка і науковиця українського походження, хірургиня, радіобіологиня, генетикиня, онкологиня. Одна з піонерок у розумінні розвитку організму як зміни експресії генів, що у подальшому призвело до злиття генетики і описової ембріології з появою генетики розвитку як окремої науки. Авторка значної кількості наукових праць російською та французькою мовами.

Карпинець Іван Іванович (1898 —1954) — український історик і музеєзнавець, член НТШ. Доктор філософії (1932 р.). Досліджував економічну та військову історію Галичини. Автор праць з історії міст і промисловості Галичини під владою Австрії (1772—1914 рр.) та військової історії західноукраїнських земель 1914—1920 рр.

Липинський Станіслав Казимирович (1884—1954) — український вчений агроном-селекціонер, останній власник родинного маєтку Липинських у Затурцях, з 1939 працює в Польщі. Створив підручник «Вирощування картоплі», який вийшов друком уже після його смерті.

Мельник Микола Ількович (1875—1954) — український ботанік, природознавець, один із творців української наукової термінології, автор перших у Галичині природознавчих шкільних підручників українською мовою.

Орлов Олександр Якович (1880—1954) — український радянський астроном, член-кореспондент АН СРСР (1927), академік АН УРСР (1939). У 1961 році були опубліковані «Вибрані праці» Орлова в 3-х томах.

Токаржевський-Карашевич Ян (1885—1954) — український політичний і дипломатичний діяч, історик-геральдист, віце-міністр закордонних справ уряду УНР в екзилі. Автор статей з історії, літератури та геральдики України українською, польською, французькою, італійською, німецькою та англійською мовами

Шелудько Дмитро Ілліч (1892—1954) — український дипломат, мовознавець, літературознавець, популяризатор української літератури у Болгарії. Романіст і провансаліст, який проводив дослідження в Німеччині.

Іноземні автори

Письменники й перекладачі

Колетт (1873—1954) — французька письменниця, одна з зірок Прекрасної епохи, також відома як мім, акторка та журналістка. Номінантка Нобелівської премії з літератури в 1948. Французькі Вікіджерела вже оцифрували значну частину її доробку.

Саїт Фаїк Абасияник (1906—1954) — турецький письменник, вважається одним із основоположників сучасної турецької прози. Створив новий стиль оповідання, суворо, але гуманістично описуючи робітників, рибалок, дітей, безробітних і бідних.

Александре Абашелі (1884—1954) — грузинський радянський поет, прозаїк, перекладач. Окремі поезії присвятив Україні. Переклав грузинською мовою вірші Тараса Шевченка «Доля» та «На Великдень, на соломі».

Мартін Андерсен-Нексе (1869—1954) — данський письменник-комуніст, один із засновників Комуністичної партії Данії. Останні роки життя провів у НДР. Низка його творів за радянських часів перекладена українською, українські Вікіджерела почали оцифровку частини з них.

Освалд де Андраде (1890—1954)— бразильський поет і полеміст. Один із засновників бразильського модернізму. Найбільш відомий своїм маніфестом бразильського націоналізму «Маніфест канібала» (1928). Його твори вже оцифровують у португальських Вікіджерелах.

Павло Петрович Бажов (1879—1950) — радянський російський письменник, автор оповідань «Малахітова скринька» та інших. Лауреат Сталінської премії (1943). За мотивами його оповідей створено балет Сергія Прокоф’єва «Оповідь про кам’яну квітку» (1954) та інші твори.

Гелла Вуолійокі (1886—1954) — фінська письменниця естонського походження. Найбільш відомі твори — цикл Ніскавуорі: «Жінки Ніскавуорі», «Хліб Ніскавуорі», «Молода господиня Ніскавуорі» та ін. У 1952 році була нагороджена вищою державною нагородою Фінляндії для діячів мистецтв — медаллю «Pro Finlandia».

Стіг Дагерман (1923—1954) — шведський письменник і журналіст, один із провідних літераторів Швеції другої половини 1940-х років. На його честь у 1996 році заснована премія Стіга Дагермана. На жаль, про цього письменника ще немає статті українською, натомість, можна прочитати (і перекласти) 23 різними мовами.

Гаяз Ісхакі (1878—1954) — татарський політичний діяч, письменник і журналіст. Після Першої світової війни у вимушеній еміграції в Туреччині, став одним із лідерів татарської еміграції.

Зоф’я Налковська (1884—1954) — польська письменниця, журналістка, публіцистка, драматургиня, громадська та політична діячка. Лауреатка Державної премії ПНР (1953). Частина її творів уже оцифровані на польських Вікіджерелах.

Йонел Теодоряну (1897—1954) — румунський письменник. Відомий своїми творами для дітей та юнацтва. Автор понад 20 книг, головний твір — трилогія з автобіографічними епізодами «В Меделень», в якій ідеться про перші десятиліття XX століття. Румунські Вікіджерела вже почали оцифровувати його творчість.

Художники, архітектори, скульптори та дизайнери

Анрі Матісс (1869—1954) — французький художник, скульптор, графік, майстер декоративного мистецтва, один з найоригінальніших представників образотворчого мистецтва початку XX-го століття. Малював портрети, жанрові картини, натюрморти, картони для вітражів і гобеленів.

Клара Вестгофф (1878—1954) — німецька художниця та скульпторка, автор значної кількості портретних бюстів. Про неї, на жаль, наразі немає статті в українській Вікіпедії, але можна прочитати (і перекласти), наприклад, німецькою.

Едуард Війральт (1898—1954) — естонський художник. З 1925 по 1939 Війральт мешкав у Парижі, де створив свої найвідоміші роботи: «Пекло» (1930—1932), «Кабаре» (1931), «Проповідник» (1932), «Голови негрів» (1933) та «Клод» (1936).

Андре Дерен (1880—1954) — французький живописець, графік, театральний декоратор, скульптор, кераміст; співзасновник фовізму разом з Анрі Матіссом.

Зигмунт Курчинський (1886—1954) — польський скульптор, графік; віце-голова Спілки художників Східної Малопольщі з 1924 року, член Спілки художників України у 1944–1946 роках. На Личаківському цвинтарі виконав 5 пам’ятників, зокрема на могилі Тадеуша Рутовського (з фігурою лева; 1922) і дипломата К.-В. Станека (з фігурою розіп’ятого Христа; 1922).

Антоній Нестаровський (1873—1954) — архітектор, який працював у Львові. Спроєктував у Львові житлові будинки на нинішній вулиці Кокорудза 7 і 12 (1910–1912).

Огюст Перре (1874—1954) — французький архітектор, піонер і лідер у будівництві із залізобетону, підприємець, педагог. Центр міста Гавр, майже повністю зруйнований під час Другої світової війни і відновлений під керівництвом Перре, в 2005 році був занесений до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. 

Міхрі Мюшфік Ханим (1886—1954) — турецька художниця абхазького походження, портетистка. Зокрема, написала портрети Мустафа Кемаля Ататюрка, Папи Бенедикта XV та Франкліна Рузьвельта.

Леонід Володимирович Шервуд (1871—1954) — радянський скульптор, заслужений діяч мистецтв РРФСР (1946). Автор надгробного пам’ятника композитору Віктору Косенкові на Байковому кладовищі в Києві. До суспільного надбання ще не перейшла більшість творчого доробку Шервуда — пам’ятники та погруддя на території росії, вони стануть суспільним надбанням лише 2029 року.

Фотографи та діячі кіно

Огюст Люм’єр (1862—1954) — французький інженер, винахідник кінематографу разом з братом Луї Жаном Люм’єром (помер у 1948). Зокрема, до суспільного надбання перейшов і вже доступний на Вікісховищі фільм «Вихід робітників з фабрики» братів Люм’єр — перший у світі фільм, показаний публіці на великому екрані.

Пауліна Бруніус (1881—1954) — шведська акторка театру та кіно, сценаристка, театральна та кінорежисерка. Авторка сценаріїв більш ніж 10 фільмів. Стаття про неї ще відсутня українською (і це можна виправити, написавши її, або переклавши зі шведської).

Теа фон Гарбу (1888—1954) — німецька акторка, сценаристка, письменниця-фантастка та продюсерка. Найвідоміший її твір — роман «Метрополіс», за яким разом з чоловіком Фріцем Лангом вони зняли однойменний фільм.

Клод Каон (1894—1954) — французька фотограф-сюрреалістка, скульпторка і письменниця. Відома насамперед завдяки вражаючій кількості автопортретів у різних іпостасях, таких як льотчик, денді, лялька, бодібілдер, вампір, ангел і японська лялька.

Роберт Капа (1913—1954) — угорсько-американський фоторепортер єврейського походження, засновник фотожурналістики. Класик фотомистецтва, вважається найкращим воєнним фотографом в історії.

Композитори та музиканти

Ахмед Агдамський (1884—1954) — азербайджанський оперний співак (ліричний тенор), виконавець традиційної азербайджанської музики мугам, актор театру та кіно. Заслужений діяч мистецтв Азербайджанської РСР (1943). На жаль, ще не описаний українською, гарним джерелом може бути стаття азербайджанської Вікіпедії.

Євген Костянтинович Кока (1893—1954) — молдовський радянський скрипаль і композитор, заслужений діяч мистецтв Молдавської РСР (1946). Як композитор Євген Кока охопив величезну кількість жанрів, зокрема, автор музики до першої молдавської музичної комедії «Марійкино щастя» Леоніда Корняну.

Ян Адам Маклакевич (1899—1954) — польський композитор, диригент, педагог і музичний критик. Грав на органі, скрипці, альті та фортепіано. Про нього ще немає статті українською, але можна прочитати у польській Вікіпедії.

Еміліс Мелнгайліс (1874—1954) — латвійський і радянський композитор і фольклорист, музичний педагог, професор. Стаття про нього ще відсутня українською (і це можна виправити, написавши її!), але можна прочитать короткий огляд латвійської музики.

Микола Якович Мясковський (1881—1950) — російський і радянський композитор, педагог, п’ятиразовий лауреат Державної премії СРСР. Серед творів — 27 симфоній, концерти для інструментів з оркестром, 13 струнних квартетів, 9 сонат і цикли п’єс для фортепіано, вокальні твори, статті про музику тощо.

Антоніна Василівна Нежданова (1873—1950) — російська та радянська оперна і камерна співачка (лірико-колоратурне сопрано), педагогиня, родом з Одеси. Солістка Большого театру в москві у 1902—34 роках. Її ім’я носить Одеська національна музична академія імені А. В. Нежданової. На Вікісховищі вже доступні два записи її виконання.

Гермс Ніль (1888—1954) — німецький композитор, автор численних маршів і пісень Другої світової війни, зокрема, «Еріка» та «Едельвейс».

Вільгельм Фуртвенглер (1886—1954) — німецький диригент і композитор. Один із найвідоміших німецьких диригентів XX сторіччя.

Леон Шиллер  (1887—1954) — польський театральний режисер, критик і теоретик театру, сценарист театральних і радіовистав, композитор. Автор численних статей і рецензій з питань театру і кіно.

Політичні діячі

Гайнц Вільгельм Гудеріан (1888—1954) — німецький воєначальник часів Третього Рейху і військовий теоретик, генерал-полковник Вермахту (1940), начальник Генерального штабу сухопутних військ Третього Рейху (1945). Автор низки книг з військової теорії.

Жетулью Варгас (1882—1954) — бразильський політик, президент Бразилії з 1930 по 1945 та з 1951 по 1954 роки, протягом періоду, відомого як Ера Варгаса. Автор кількох публікацій політичної тематики, також видано збірки його щоденників і промов, деякі з яких уже доступні у Вікіджерелах португальською.

Альчіде де Гаспері (1881—1954) — італійський політик, прем’єр-міністр Італії в 1945—1953 роках, голова Європейського парламенту (1954), один із батьків-засновників Європейського Союзу. Видано більше десятка книг з публіцистикою, промовами, листуванням і щоденниками де Гаспері.

Франсіско Гомес-Хордана (1876—1944) — іспанський військовик і політик, франкістський прем’єр-міністр часів громадянської війни. Автор щоденників, які видані в 2002 році.

Дафф Купер (1890—1954) — британський політик і дипломат, а також військовий і політичний історик. Автор біографії Талейрана англійською мовою. Про нього ще не існує статті українською мовою, тож можна, наприклад, перекласти статтю з англійської Вікіпедії.

Вінцас Креве-Міцкявічюс (1882—1954) — литовський культурний та державний діяч, письменник, поет, драматург. Міністр закордонних справ Литви, безуспішно намагався відстояти незалежність литовської держави у 1940 році. Перші твори писав польською мовою, з 1909 — литовською, деякі — російською.

Йорг Ланц фон Лібенфельс (1874—1954) — австрійський політичний і расовий теоретик й окультист, один із засновників аріософії. Колишній чернець, а також засновник журналу «Остара», в якому він публікував антисемітські та фелькіші теорії.

Цецилія Мекленбург-Шверінська (1886—1954) — принцеса та герцогиня Мекленбург-Шверінська, донька великого герцога Мекленбург-Шверіна Фрідріха Франца III та російської великої княжни Анастасії Михайлівни, дружина кронпринца Пруссії та Німецької імперії Вільгельма. Авторка мемуарів.

Юкіо Одзакі (1858—1954) — японський політик ліберальних поглядів, міністр юстиції Японії в 1914—16 роках. В Японії його називають «богом конституціоналізму» та «батьком японської конституції». Автор відомої автобіографії. Попри важливість його внеску, про нього досі немає статті українською, але є детальні життєписи у Вікіпедіях іншими мовами, зокрема, японською.

Науковці

Алан Тюрінг (1912—1954) — англійський математик, логік і криптограф, його вважають батьком сучасної інформатики. На англомовних Вікіджерелах уже оцифрована одна з його праць — проєкт першого електронного комп’ютера, відомого як ACE.

Людвік Гіршфельд (1884—1954) — польський мікробіолог, співвідкривач спадкування груп крові АВО, засновник польської імунологічної школи. Автор майже 400 праць німецькою, французькою, англійською та польською мовами.

Антоній Болеслав Добровольський (1872—1954) — польський геофізик, метеоролог, науковий дослідник. Творець окремої галузі знань — кріології.

Дмитро Костянтинович Зеленін (1878—1954) — російський етнограф, діалектолог і фольклорист удмуртського походження, професор Харківського університету в 1916—1925. Присвятив останні роки свого життя вивченню українців, обґрунтовано і неспростовно доводив єдність української нації від населення Карпат і до Східної України. Через особливості російського законодавства до суспільного надбання перейшли лише видані в Україні та в Німеччині праці Зеленіна, вперше видані в росії праці перейдуть до суспільного надбання лише в 2029 році.

Іван Олександрович Ільїн (1883—1954) — російський філософ, письменник, публіцист, один з ідеологів російського месіанства, білого руху росії та фашизму. Твори Ільїна стали провідним джерелом натхнення російського президента володимира путіна та сприяли фашизації сучасної росії.

Володимир Дмитрович Ласкарєв (1868—1954) — російський і сербський геолог, палеонтолог, геоморфолог, професор (1903). Член Сербської академії наук і мистецтв. Проводив географічні та геологічні дослідження на Поділлі й на Волині, саме завдяки його роботам річка Бог отримала назву Південний Буг.

Едуар Ле Руа (1870—1954) — французький філософ та математик, член Французької академії (1945). Головним науковим інтересом Ле Руа були взаємозв’язки між наукою та мораллю, він запровадив поняття «ноосфера».

Вінцентій Лютославський (1863—1954) — польський філософ, професор, поліглот і публіцист, громадський і національний діяч. Засновник стильометрії, дослідник творчості Платона. Про нього ще немає статті в українській Вікіпедії, ви можете прочитати англійською або польською (а краще — перекласти з цих мов).

Димитріе Помпею (1873—1954) — румунський математик, професор, доктор наук, член Румунської Академії. У 1936 опублікував теорему планіметрії, названу пізніше теоремою Помпею. Автор близько 150 наукових праць.

Енріко Фермі (1901—1954) — італійський фізик, відомий своїми працями в галузі ядерної, квантової і статистичної фізики, Лауреат Нобелівської премії з фізики (1938). Серед його досягнень — відкриття ядерних реакцій, що відбуваються при опроміненні речовини нейтронами, в результаті яких народжуються нові радіоактивні елементи. Утім, через специфіку законодавства США до суспільного надбання переходять праці лише його італійського періоду (до еміграції наприкінці 1938), одна з яких уже доступна в перекладі на англомовних Вікіджерелах.

Інші твори

А відповідно до американського законодавства, до суспільного надбання потрапляють твори, випущені 1929 року (але для звукозаписів — тільки з 1924 року), бо твори колективного авторства охороняються 95 років після їхнього оприлюднення. А саме:
Серії з Мікі Мауcом 1929 року, включаючи «Карнавальний малюк» (The Karnival Kid), перший мультфільм, де він говорить. Стаття українською про цей мультфільм ще відсутня.

• «Танок скелетів» (англ. The Skeleton Dance) — чорно-білий короткометражний музичний мультфільм Волта Діснея 1929 року. Є першим музичним мультфільмом і першим у серії «Silly Symphonies».
• «Бродвейська мелодія» (англ. The Broadway Melody) — американський мюзикл Гаррі Бомонта з Чарльзом Кінгом в головній ролі.
• «Кокосові горішки» (англ. The Cocoanuts) — американський комедійний мюзикл Роберта Флорі 1929 року з братами Маркс в головній ролі.
• «Алілуя!» (англ. Hallelujah!) — американський мюзикл режисера Кінга Відора 1929 року.
• «Голлівудське рев’ю 1929 року» (англ. The Hollywood Revue of 1929) — американський мюзикл Чарльза Райснера 1929 року. 
• «Шалена вечірка» (англ. The Wild Party) — американська кінокомедія режисера Дороті Арзнер 1929 року. 

А також персонаж моряк Попай, створений художником-карикатуристом Елзі Крайслером Сегаром (англ. Elzie Crisler Segar). Але тільки найраніша версія, опублікована 1929 року.

З літературних творів:

• «Прощавай, зброє!»  (англ. A Farewell to Arms) — автобіографічний роман американського письменника Ернеста Гемінґвея.
• «Шум і лють» (англ. The Sound and the Fury) — magnum opus американського письменника Вільяма Фолкнера, що належить до літературного напряму «південна готика».
• «Власна кімната» (англ. The Sound and the Fury) — одне з найвідоміших есе Вірджинії Вульф, про яке, на жаль, ще немає статті українською (є англійська та інші мовні версії)

З музичних творів:

• «Американець у Парижі» (англ. An American in Paris) — оркестрова п’єса Джорджа Гершвіна, створена під впливом джазу і вперше виконана 1928 року. Має властивості як сюїти, так і симфонічної поеми.
• «Ain’t Misbehavin’» — пісня в стилі страйд-джаз/ранній свінг. Енді Разаф написав текст до партитури Томаса «Фетса» Воллера та Гаррі Брукса для бродвейської музичної комедії «Гарячі шоколадні цукерки Конні». Стаття українською ще відсутня, але це можна виправити, переклавши з англійської, наприклад.

Також у суспільне надбання перейшла картина американського художника Едварда Гоппера «Китайське рагу» (англ. Chop Suey), стаття про яку ще відсутня українською.

Список перерахованих у статті авторів та творів, що потрапили до суспільного надбання, не є вичерпним. Читайте більше на відповідній сторінці у Вікіпедії (англійською мовою).

Читайте також:

• День суспільного надбання у 2024 році
• Які твори стануть частиною суспільного надбання у 2023 році?