У липні Жанна Олексієнко та Ольга Лобода вирушили у вікіекспедицію Бахмаччиною, щоб дослідити й зафіксувати спадщину німецьких колоній XVIII століття. За 16 годин вони проїхали чимало сіл, фотографували архітектуру та ландшафти, шукали сліди колишніх поселень і спілкувалися з людьми, які зберігають родинні спогади про німецьких колоністів. Про те, що вдалося знайти під час цієї подорожі, читайте у розповіді від самих вікімедійок.

3 липня шляхами колишніх німецьких колоній Чернігівщини пройшла одноденна вікіекспедиція за підтримки ГО «Вікімедіа Україна». Мета — дослідити, задокументувати та відфотографувати матеріальну спадщину німецьких колоній XVIII століття на території сучасного Ніжинського району Чернігівської області, а також створити та покращити відповідні матеріали у Вікіпедії, Вікісховищі та Вікіданих. Уся експедиція тривала 16 годин. 

Експедиція розпочала свій шлях у селі Хмелів. У місті Ромни до команди приєдналась Жанна Олексієнко, яка самостійно прибула з міста Заводське Полтавської області (на маршрутці). Зранку вже стояла спека, тож одразу у Ромнах ми запаслися водою та продуктами для перекусу в дорозі. Подальший маршрут долали автомобілем з водієм Анатолієм Лободою.

Першим пунктом зупинки стала Талалаївка, де учасники здійснили фотофіксацію місцевих об’єктів для Вікісховища: пам’ятника, оригінальної автобусної зупинки та центральної площі селища.

У селищі Дмитрівка команда оглянула відомий маєток «німця». Як виявилось, «німкенею» була дружина Юрія Солдатова — Марія. Ця будівля з червоної цегли справляє враження справжнього замку. Зубчасті вежі та стрільчасті вікна додають маєтку величі та романтизму. Казкового вигляду замку додає декор, башточки, велика кількість металічного оздоблення. Головним здобутком цієї зупинки стала детальна розмова з мешканкою будинку — Світланою, найменшою донькою Солдатова, спадкоємницею роду. Пані Світлана поділилася унікальними родинними спогадами про те, як її батьки приїхали до Дмитрівки, які традиції зберігалися в родині, як розбудовували садибу. Її мати була німкенею, а бабуся, яка народилася безпосередньо в Німеччині, розмовляла виключно німецькою мовою. Малою дівчинкою Світлана у школі вивчила мову і мала змогу спілкуватися з бабусею. Маєток, який місцеві називають замком, будувала вся родина: тато, мама та три доньки Солдатових, втілюючи задум голови сімейства. Під час огляду інтер’єру стало очевидно, що кожна річ у домі свідчить про високу культуру, вишукану фантазію колишніх господарів та виховання самої пані Світлани.

У Дмитрівці ми також оглянули й пофотографували старі будівлі з цікавою архітектурою, які виявилися колишньою бібліотекою та аптекою.

Через відсутність чіткої геолокації та специфіку місцевих доріг експедиція тимчасово збилася з курсу і замість Зеленівки потрапила до селища з «Ейфелевою» вежею 🙂 

Те, що воно називається Світанок, дізналися вже після повернення додому: на автобусній зупинці була назва «Южне», а навігація не працювала. Попри це, ми провели фотофіксацію цього населеного пункту, а також тих, які ще траплялися на шляху: Щуча Гребля, Кропивне, Терешиха, Рубанка, після чого повернулися на запланований маршрут і фіксували дорогою краєвиди сіл Шевченкове та Веселе. Усе сфотографоване завантажили на Вікісховище, а відповідні статті — проілюстрували.

Виїхавши на вулиці села Біловежі Перші, ми зафіксували унікальне лінійне планування, закладене німецькими колоністами ще у XVIII столітті. Широкі вулиці з великими прогалинами між садибами будувалися не лише для краси, а з тверезого німецького розрахунку: багато тогочасних ремесел (ковальство, випалювання цегли, броварство) були пов’язані з відкритим вогнем. У разі загоряння однієї майстерні широка вулиця та значна відстань не дозволяли пожежі знищити всю колонію.

У селі оглянули прегарний дерев’яний діючий храм святого Олександра Невського (ПЦУ). Від храму досі проглядається давня кам’яна дорога. Попри те, що церква була зачинена, учасникам вдалося роздивитися автентичний інтер’єр крізь щілини дверей.

Село вразило контрастом: на вулицях майже пусто, проте територія навколо охайно розчищена навіть біля тих хат, де вже ніхто не живе. Окремим символом подорожі стали численні лелеки, які супроводжували нашу команду по всьому шляху. На в’їзді до села ми зафіксували цікавий елемент благоустрою: по обидва боки дороги встановлено автомобільні скати, в яких облаштовано квітники. Випадкові зустрічні розповіли, що зараз у селі немає нікого, хто б вважав себе етнічним німцем, і порадили навідатися у Біловежі Другі: там можна побачити німецькі прізвища на старому кладовищі. Але за за планом у нас була спочатку Зеленівка.

Найкраще матеріальна спадщина колоністів збереглася в селі Зеленівка. Це пов’язано зокрема з тривалим функціонуванням місцевої школи, де директором працювала Симоненко Лідія Василівна. Перша школа тут була заснована ще у XVIII столітті при католицькій парафії німецьких колоністів (тоді колонія межувала з Ґрос-Вердером). 1908 року німецька громада збудувала добротне кам’яне шкільне приміщення. На жаль, наразі школа закрита, а сама історична будівля стоїть занедбаною.

Попередньо онлайн ми зверталися до жителів села з проханням відкрити школу, і, хоч нікого не було, двері обох будівель виявились відчиненими. Тут ми провели чимало часу, бо цікавим було й планування кімнат, і металеві елементи на вікнах, і старі парти з відкидним верхом. Піднялися й на горище, звернувши увагу на міцність дубових сходів. Хоча занедбаність очевидна, школа в Зеленівці зберігає відбиток міцної німецької архітектури. Великі вікна, дубові сходи на горище — все це свідчить про якість побудови. Навіть у такому стані школа є пам’яткою про німецьких колоністів, які заснували її ще у XVIII столітті.

Наступним об’єктом дослідження став дерев’яний костел Божої Матері у цьому ж селі. Навіть без купола це — справжня архітектурна перлина Чернігівщини. Храм являє собою однонефну зальну базиліку завдовжки близько 18 метрів. Головний вхід орієнтований на захід. Саме там башта спиралася на дві масивні цегляні колони головного входу. Східна частина завершується гранчатою апсидою, над якою раніше височіла світлова двозаломна баня з хрестом. Такі стрункі многозаломні бані характерні для українських храмів XVII—XVIII століть. Таким чином, унікальна архітектура костелу поєднує в собі німецькі католицькі та українські православні стилістичні риси. Будівлю використовують як сільський клуб. Принаймні про це свідчить напис над його входом. Але навіть цей факт не береже костел від поступового руйнування. У цьому селі ми не змогли поспілкуватися з місцевими мешканцями: чи то через спеку, чи щоб уникнути спілкування з незнайомцями, але з двору ніхто не виходив, а ми не зважилися нікого потурбувати.

Наступним пунктом експедиції стало майже знелюднене село Кальчинівка. Головним завданням тут було обстеження залишків давнього німецького кладовища та фіксація історичного планування села.

Наразі у Кальчинівці, на околиці, яку називають «питомник», проживає лише одна родина — подружня пара похилого віку. Решти села вже немає, навіть хат не залишилося. Завдяки допомозі місцевої літньої жінки, яка вказала правильний шлях, команда дісталася до території колишнього кладовища, що зараз розташоване поруч із діючою пасікою. На жаль, тривалі пошуки характерних прізвищ на старих надгробках не дали результатів, німецьких могил не виявлено. Очевидно, що їх вже не було кому доглядати, тож хрести поруйнувалися, а могили заросли хащами. 

Проте нам вдалося зафіксувати та задокументувати місце поховання й історію родини Еделів, яка зберігає пам’ять про страшну трагедію часів Другої світової війни. Напередодні 1942 року, після німецької окупації Чернігівщини, брати Християн і Данило Еделі перебували в антинацистському підпіллі. Каральний загін мадярів вчинив жорстоку розправу над родиною: карателі розстріляли обох братів-підпільників, а також усю сім’ю Християна — його дружину та 8 малолітніх дітей. Опис цього поховання та свідчення про трагедію є критично важливими для збереження локальної пам’яті.

Крайньою і дуже емоційною точкою маршруту стала Круглолугівка (історична лютеранська колонія Рундельвізе). Колись це було велике, багате і красиве німецьке село з величним храмом. Сьогодні Круглолугівка фактично припинила своє існування: вся колишня територія села повністю розорана та засіяна сільськогосподарськими культурами. На місці колишніх садиб залишилися лише густі чагарникові зарослі, лисячі нори та велика пасіка.

Тут ми зустріли місцевого бджоляра пана Олександра та його сина. Вони погодилися стати провідниками для команди та показали місцеве історичне кладовище, на якому з-поміж інших поховань ще збереглася могила однієї з нащадків місцевого німецького лікаря. Щоб убезпечити себе від можливих укусів бджіл, команді люб’язно запропонували вдягнути бджолярські маски. У такому вигляді дісталися кладовища.

Жахнув той факт, що більшість хрестів було зрізано, а могили заросли настільки, що перетворилися на суцільні зарості різнотрав’я. Доглядачі пасіки показали також ледве помітні у чагарях залишки міцних фундаментів цегляних німецьких будинків та місце, де колись височіла німецька школа.

А ще ми знайшли уламок жорнова — чудовий маркер господарського минулого цього села. Німецькі колоністи Бахмаччини славилися високою культурою землеробства, вирощували якісне зерно та забезпечували борошном весь округ.

У Рундельвізе на початку XX століття діяли великі механічні та вітряні млини. Проте кожна велика родина додатково мала в господарстві такі ручні жорна, щоб швидко змолоти свіжу крупу або борошно для домашньої випічки, не відвідуючи великий млин. Німці дуже ретельно підходили до вибору жорнових каменів. Зазвичай купували твердий дрібнозернистий пісковик чи граніт, який довго не стирався і не залишав кам’яного пилу в борошні. Цей уламок демонструє дуже якісне, професійне виокруглення внутрішнього отвору. Після депортації німців та приходу радянської влади багато садиб було зруйновано. Капітальні кам’яні жорна нові мешканці часто використовували як будівельний матеріал — закладали у фундаменти, мостили ними доріжки чи підпирали кути господарських споруд. Пан Олександр поділився унікальними спогадами, які передавалися в цих краях із покоління в покоління. Зокрема він показав місце, де стояв будинок місцевого німецького лікаря.

Рівень його майстерності був таким високим, що до нього по медичну допомогу приїжджали люди на возах за 40 кілометрів, а черга з охочих потрапити на прийом іноді розтягувалася на півтора кілометра. Хворих здебільшого лікували ліками, надісланими з Німеччини.

Час від часу, за словами пана Олександра, на місці розораного села можна знайти речі домашнього вжитку: залишки посуду, кованих виробів тощо. Єдиним вцілілим об’єктом села Круглолугівка є спільний пам’ятник двом льотчикам і невідомому солдату, загиблим у Другій світовій війні, та голові колгоспу післявоєнного періоду. Саме біля цього пам’ятника, тепер оточеного полем з усіх боків, колись була сільська рада.

А про розташування садиб свідчать поодинокі фруктові та хвойні дерева, які нам подекуди траплялися. Загалом місцеві жителі досі згадують німецьких колоністів як неймовірних професіоналів, які зразково уміли як працювати, так і культурно відпочивати. Символом цього побутового розквіту в розповідях старожилів залишилися спогади про пароплави, на яких місцеві німці щовихідних плавали річкою Остер у вишуканих білих костюмах та сукнях.

На жаль, потрапити на територію колишнього німецького села Біловежі Другі нам не вдалося: насувалася негода, а дороги в цій місцевості, м’яко кажучи, не найкращі, тож, щоб не втрапити в халепу, до початку дощу поспішили виїхати на більш-менш асфальтовані.

Німецькі села будувалися за німецьким зразком — «вуличний тип» (суворі прямі лінії, широкі вулиці, кам’яні добротні будинки, що кардинально відрізняло їх від навколишніх хуторів. Проте саме їхній вплив помітний у розбудові вулиць сіл, якими ми проїжджали.

Готуючись до вікіекспедиції, ми консультувалися з Володимиром Лейсле, головою Ради німців України. Серед отриманих від нього матеріалів — карта з розміщенням німецьких колоній 1934 року Карла Штумппа (Dr. Karl Stumpp), одного із найвідоміших дослідників історії німців у Російській імперії. Саме на його карти й досі спираються історики. Ця мапа дала можливість дізнатися також про німецьку колонію на Сумщині Хрещатик (Oktoberfeld), дослідити яку сподіваємось у майбутньому.

Повертаючись назад, ми відхилилися від маршруту. Влітку річка Локня пересихає, тому вирішили за браком часу не заїжджати в Ромни по кругу, а поїхати від села Харкове через село Локню полями. Це скоротило шлях. Але дорогою вже нічого не фіксували, бо почалася злива.

Отримані від «Вікімедіа Україна» сувеніри подарували на знак вдячності та на згадку Світлані Юріївні — власниці будинку Солдатова у Дмитрівці та пану Олександру — пасічнику з села Круглолугівка.

Будь-хто може спробувати свої сили та влаштувати вікіекспедицію — як це зробити читайте на цій сторінці.