Публікуємо нову історію із серії про українських вікімедійців та вікімедійниць під час війни. Попередні статті читайте за посиланням.

Дмитро Остапчук (користувач:ДмитрОст) — адміністратор українського розділу Вікіпедії з Маріуполя. За освітою та покликанням Дмитро — вчитель української мови та літератури, філолог, літературний редактор.

Дмитро народився у Києві, але майже усе життя провів у Маріуполі, який став для нього рідним містом. Саме там 24 лютого він зустрів повномасштабне вторгнення росії. 

«Перші дні великої війни, коли ще не було серйозних вибухів, люди продовжували жити своїм життям, їздити на роботу» — пригадує Дмитро Остапчук. Все змінилося 26 лютого, коли у місті вперше зникло світло і почалися проблеми з мобільним звʼязком.

Перші дні боїв за Маріуполь він разом з матірʼю залишався у своїй квартирі. Згодом до них доєднався рідний брат Дмитра з родиною. Для цього їм довелося подолати непростий шлях: більше трьох годин пішки з іншого кінця міста без звʼязку та під постійними обстрілами.

Коли 4 березня поблизу квартири Дмитра прогриміла канонада «градів», він та інші мешканці будинку прихопили тривожні валізки і спустилися жити в підвал. У піковий момент у цьому укритті одночасно проживали до 80 людей. 

Бомбосховище було досить гарно пристосоване, тому там жили не лише мешканці будинку над ним, але й люди з сусідніх багатоповерхівок. З 18:00 до 6:00 вхід у підвал зачиняли. Одне з технічних приміщень сховища переобладнали у вбиральню.

Води у місті не було, ходити по неї доводилося за пʼять кварталів до криниці в одному з міських парків неподалік від «Азовсталі». Підвал освітлювали свічками, ліхтариками та лампою, яку підживлювали від автомобільних акумуляторів. 

За спогадами Дмитра, уже скоро місто охопила анархія, почалися грабунки магазинів та супермаркетів. Деякі власники магазинів самі відчиняли двері та дозволяли брати товари, але просили залишити цілими вітрини. У першу чергу люди шукали продукти харчування, батарейки, ліхтарики, ручні інструменти тощо. Ніхто не знав скільки ще триватиме російська облога міста, тому кожен намагався зробити якомога більші запаси: «Люди розуміли, що якщо світла немає, води немає, тепла немає, нічого немає — то краще хай будуть хоч продукти». 

На початку березня Дмитро ночував у своїй квартирі, коли його розбудив сильний вибух. Ударна хвиля повибивала шибки по всьому будинку, а у одній з його кімнат зʼявилася «невелика дірка на вулицю, розміром 10 на 30 сантиметрів». Тоді на вулиці були сильні морози, тому довелося швидко закрити усі щілини промисловим брезентом, щоб хоч якось вберегтися від вітру та снігу. Попри це у квартирі постійно зберігалася мінусова температура.

На третій тиждень облоги значно посилилася канонада, а з боку моря Маріуполь постійно бомбардувала російська авіація. Від обстрілів містом спалахували пожежі.

«Люди намагалися виїхати, збирали за десять хвилин усе своє життя та намагалися виїхати у бік Запоріжжя», — згадує Дмитро. Їхати доводилося через лінію фронту, а тому, з міркувань безпеки, українські військові часто не дозволяли проїзд. Утім, деякі люди були готові ризикувати життям, лиш би вирватися з оточеного міста.

Мати Дмитра категорично не бажала покидати Маріуполь: «я народилася тут і помру тут» — казала вона. Лише наприкінці травня, побачивши вщент знищене місто, вона погодилася на евакуацію. Дмитру тим часом довелося залишитися у місті. Він — вчитель української мови та літератури, а тому спробувати покинути окуповану територію через російські фільтраційні табори було дуже ризиковано.

Небезпеки додавало й те, що зареєстроване місце проживання Дмитра — це місто Київ, а з документів у нього залишилися лише кольорова ксерокопія українського паспорта та закордонний паспорт, у якого завершився термін дії. 

Усе літо Дмитру довелося провести в очікуванні у окупованому Маріуполі. Там він отримав сім-карту підконтрольного росії мобільного оператора «Фенікс» — єдиного, який працює на окупованих територіях. Так він зміг підтримувати мінімальний звʼязок з зовнішнім світом, зокрема з матірʼю та деякими членами вікіспільноти.

Можливість виїхати з Маріуполя зʼявилася у першій половині вересня. Про свій маршрут евакуації Дмитро згадує: «11 вересня ми виїхали з Маріуполя, пройшли “фільтрацію” у Мангуші, після чого нас довезли до Бердянська. Потім, наступного дня, ми сіли у “спринтер” і нас повезли до Василівки, де відбулася ще одна “фільтрація”. Так, проїхавши 20 російських блокпостів, ми опинилися в Запоріжжі».

Нині Дмитро Остапчук мешкає в Києві. Він продовжує дописувати українську Вікіпедію, спілкується з іншими вікімедійцями та бере участь у різних тематичних кампаніях. Окрім цього наразі Дмитро змушений шукати нову роботу.

Це часто ускладнюють стають відключення електроенергії, які заважають не лише фізично, але й психологічно: «Для мене дуже боляче те, що зараз відбувається в Києві і по всій країні. Я бачив Маріуполь і памʼятаю, що сталося після відключення світла і тепла».

Оскільки до повномасштабного вторгнення він був зареєстрований у Києві, а не в Маріуполі, то, з точки зору українською бюрократії, він не є біженцем, тому не отримує підтримки від держави, яка надається іншим вимушеним переселенцям.