Яна Сичікова — учасниця Конкурсу наукових зображень, проректорка Бердянського державного педагогічного університету та авторка проєкту «Наноарт. Наука – це мистецтво». З початком повномасштабного вторгнення їй довелося покинути своє місто Бердянськ, яке зараз тимчасово окуповане російськими військами. Спеціально для ГО «Вікімедіа Україна» вона розповіла про свою історію. Читайте усі історії вікімедійців під час війни за посиланням.

Я працюю в Бердянському державному педагогічному університеті проректоркою з наукової роботи. Як дослідниця я займаюся синтезом наноструктур на поверхні напівпровідників та дослідженням їхніх застосувань. 

У Конкурсі наукових фотографій я та мій колега Сергій Ковачов беремо участь з самого заснування конкурсу — 2015 року. Ми брали участь кожний рік, і два рази були переможцями: у 2019 році з роботою «Калейдоскоп» ми посіли третє місце, у 2020 році з роботою «Неон» — перше місце в категорії «Мікроскопія».

Бердянський державний педагогічний університет у перші дні війни

23 лютого минулого року я допізна була на роботі, адже на наступний день було заплановано безліч важливих справ. Я складала списки задач та розписувала час їх виконання. Боялася, що не встигну виконати всі заплановані завдання. 

24 лютого Бердянськ, як і інші міста України, прокинувся від вибухів. О 5 ранку я сиділа на кухні і читала зі свого смартфона новини, які повністю змінили життя за одну секунду. Не було більше обов’язкових та важливих справ. Я зателефонувала ректору та запитала: «Що робити сьогодні? Ми зустрічаємося в університеті?». Він відповів: «Я буду в університеті. Інше керівництво — на власний розсуд та виходячи з міркувань безпеки. Всім іншим співробітникам — залишатися вдома». Ми сиділи в його кабінеті спочатку мовчки. Потім почали розмірковувати над питаннями: чи припиняти навчання? Що робити зі студентами, які мешкають у гуртожитку? Як взагалі працювати? Ми не розуміли нічого. Всі казали, що ця війна завершиться через три дні. Ми теж у це вірили.

27 лютого у місто Бердянськ зайшли окупанти. Перше, що вони зробили — зрізали прапор України на нашому університеті. Цікаво, що прапор на будівлі міського управління їх цікавив менше — його зняли лише через декілька діб. Це підтверджує те, що будь-яка окупаційна влада зосереджена, у першу чергу, на знищення культури, ідеології та національній ідентичності підкореного народу.

2 березня окупаційна влада прийшла у кабінет ректора університету Ігоря Богданова, під дулом автомату та з мішком на голові вони вивезли його на бесіду з пропозицією перейти на їхню сторону та очолити новий російський Бердянський університет, на що, звісно, отримали категоричну відмову. 

З цього моменту ми зрозуміли, що в будівлі університету небезпечно перебувати. Ми почали зустрічатися просто в парку. Через те, що у місті окупанти вимкнули мобільний зв’язок та інтернет, ми кожен день домовлялися про час та місце зустрічі. Ми не могли зателефонувати один одному та обговорити нагальні питання. Всі викладачі були у вимушених відпустках, а студенти на канікулах. Нам, менеджменту університету, потрібно було прийняти негайні рішення щодо збереження університету та відновлення його роботи.

24 березня в порту Бердянська було знищено російський корабель Саратов. Студентський гуртожиток нашого університету розташований біля порту. Через 20 хвилин після вибуху до гуртожитку увірвались окупанти; вони проводили допити студентів, залякували, декількох з них побили. Також вони викрали сервери університету, розстріляли фізико-математичний корпус, де розташована наша «Галерея Наноарт» та Лабораторія синтезу наноматеріалів, на базі якої ми здійснювали наші дослідження.

Згодом у приміщеннях університету окупанти організували гуманітарний факультет Мелітопольського квазіуніверситету. Вони викрадали наших співробітників та утримували у полоні. Наразі вони продовжують практику примусу людей, які не змогли евакуюватися з Бердянська, до роботи у їхніх закладах освіти.Бердянський державний педагогічний університет переміщений до м. Запоріжжя та здійснює свою діяльність у повному обсязі у правовому полі України. 

Життя в окупації та «дорога смерті»

Перші три місяці війни я прожила в окупованому Бердянську. Чесно кажучи, спочатку не було розуміння, що потрібно робити — їхати чи залишатися. Евакуації населення не було організовано, та це й неможливо за умов окупації. Ми не мали змогу вивести майно університету чи допомогти виїхати нашим колегам. Перші тижні в місто не завозилася їжа, ліки, засоби гігієни. В домівках було дуже холодно, адже газ не постачався у місто. Люди з ранку до ночі блукали магазинами, намагаючись щось купити. Всюди їздили «Z-ки», а людей перевіряли на вулиці «зелені чоловічки» з автоматами.

Після трьох місяців окупації і переховування по чужих квартирах нам вдалося виїхати. Виїзд тоді був можливий лише через Василівку, яку називають «дорогою смерті». Там люди чекають на право виїзду інколи до 10 діб, часто без їжі та води. Ми ночували на розбомбленій автозаправці, нам не дозволяли виходити з машин, вмикати світло чи телефон. Всю ніч з цього місця окупанти гатили по сусідніх селах, а ми були «живим щитом». Вранці ми поїхали шукати об’їзні дороги, через декілька невдалих спроб знайшли шлях і до ночі приїхали у Запоріжжя. Ми їхали замінованими дорогами, повністю випаленими селами і розуміли наскільки близько ця війна. Вона у кожній клітинці тіла. Вона назавжди змінила життя кожного українця.

Наноарт. Новий символізм науки

Під час війни до мене прийшло важливе усвідомлення: кожен може зробити свій внесок у нашу майбутню перемогу, тримаючи свій професійний фронт. Тож зараз всі мої сили зосереджені на роботі. Для нас під час війни немає вихідних, відпусток, свят. Кожен день – це ще один крок до перемоги.

Окрім основної роботи я активно займаюся наукою, продовжую працювати над синтезом наноструктур та дослідженням їхніх застосувань. Також ми з моїм колегою Сергієм Ковачовим активно продовжуємо розвивати наш проєкт «Наноарт». Звісно, важко поєднувати це все. Тому під час війни мій робочий день розпочинається часто о 4 ранку.

«Наноарт. Наука — це мистецтво» — це проєкт, спрямований на популяризацію сучасного наукового мистецтва серед студентства, школярів та різних верств населення. Для досягнення наших цілей ми понад шість років створювали картини Наноарт, представляли їх на конкурсах наукових фотографій, проводили тематичні заходи, розробляли сувенірну продукцію та айдентику. 

Після початку повномасштабного вторгнення ми не змогли лишитися осторонь боротьби України за свою незалежність і вирішили переформатувати наш проєкт. Він почав називатися «Наноарт. Новий символізм науки». Ми вирішили розфарбовувати наноарти в кольори національного прапора України: синій та жовтий. У такий спосіб ми хочемо привернути увагу світу до подій, що розгортаються на території нашої держави. 

Першим ми оновили наноарт «Фенікс». Тепер він символізує відродження України з вогню, як птах Фенікс знов і знов оживає, стає сильнішим та величнішим. Наш новий Наноарт ми присвячуємо боротьбі України за свою незалежність та нашій майбутній перемозі.

Примітка: наноарт — це жанр наукового мистецва, заснований на художній інтерпретації мікроскопічних зображень наноструктур. Наноарт — це симбіоз науки та мистецва, що реалізовується шляхом синтезу нових наноматеріалів, отримання їхніх мікроскопічних знімків та подальшу колоризацію. Такі картини мають естетичну привабливість і часто нагадують реальні природні об’єкти. Основною метою та місією Наноарту є, як правило, популяризація науки.