У квітні ми розповідали про виставку фото з українських фотоконкурсів в Італії. Зараз виставка завершилася у місті Трієсті і вирушила до Мілана. До продовження виставки ми поговорили з одним з її організаторів, італійським вікімедійцем та членом «Вікімедіа Італія» Браяном Шіретті. 

Вітаємо, Браяне. Дякуємо, що знайшов час для інтерв’ю. Розкажи трохи про себе: як довго ти у вікімедійному русі та чим займаєшся поза ним?

Мене звати Браян і зараз я навчаюся на комп’ютерних науках. Акаунт у Вікіпедії я створив ще у 2011 році, але почав більше долучатися у 2015: я став одним із адміністраторів Вікіпедії ломбардійською мовою (і досі ним є). У 2019 році я почав співпрацювати з «Вікімедіа Італія»: у 2024 році я став регіональним координатором Ломбардії, дізнавшись про цю можливість на своїй першій італійській вікіконференції у місті Бар.

Як ти пов’язаний з фотоконкурсами Вікіпедії?

Як регіональному координатору мені було доручено керувати проведенням «Вікі любить пам’ятки» 2024 року в Ломбардії — завдання, яке я дуже цінував, і яке спонукало мене дізнатися більше про вікімедійні фотоконкурси: таким чином я познайомився з «Вікі любить пам’ятки» та «Вікі любить Землю».

Ти — ініціатор виставки українських фото в Італії. Як ти дійшов до ідеї організувати фотовиставку? Якими були основні кроки для її втілення в життя?

Ідея виникла у Празі на Молодіжній конференції, де я познайомився з Дариною та Олесею, двома українськими вікімедійками, які займаються «Вікі любить пам’ятки» та «Вікі любить Землю» в Україні відповідно. Оскільки в Італії багато людей не знають історії, природи та спадщини України, а також того, що відбувається зараз під час повномасштабної війни, мені здалося природним використати той великий обсяг вільних матеріалів, який створили українські волонтери, щоб пояснити Україну італійцям.

Процес підготовки був інтенсивним, а ще більше його ускладнювала війна: постійні відключення електроенергії затримували деякі комунікації, і нам довелося звертатися за допомогою до наших волонтерів для виконання деяких завдань, як-от візуальне оформлення. Теми обирали разом я та «Вікімедіа Україна».

Фотовиставка — це також про партнерства. Розкажи, будь ласка, більше про партнерів проєкту.

Спочатку нам потрібно було знайти партнера, який би нас прийняв: першим партнером була бібліотека Антоніо Тірабоскі у місті Бергамо у березні, а також ми отримали підтримку від Генерального консульства України в Мілані та Української асоціації «Берегиня», які приїхали, щоб виконати традиційні українські танці та музику. Опісля у Трієсті у квітні нас приймав Le vie delle foto — фотофестиваль, що проходить з 2011 року у квітні, під час його проведення по місту у громадських просторах розміщують світлини фотографів та митців; також до нас приєдналася українська фотографка та біженка Юлія Датта, яка розповіла публіці свою болісну історію евакуації з Києва разом зі своїми дітьми на початку повномасштабного вторгнення.

Зараз ми працюємо над виставкою в Мілані спільно з Ucraina Più, оскільки вже мали з ними співпрацю, яка переросла в акцію редагування статей про «Розстріляне Відродження» в італійській Вікіпедії. Також нас запросили на Фестиваль української книги у Мілані наприкінці травня, де ми організуємо подію-сюрприз!

Що найбільше запам’яталося, вразило чи сподобалося під час підготовки виставки, церемонії відкриття тощо?

Що мені справді сподобалося на церемонії відкриття, так це атмосфера, яку туди принесла українська громада зі своїми строями, прекрасною музикою, силою. Вони мене дуже зворушили, особливо діти, які виступали, і хоча у нас були деякі труднощі, всі вони були дуже веселими і людям їх виступ сподобався.

З якими труднощами ви зіткнулися у процесі роботи та відкриття фотовиставки?

В основному труднощі, які виникали у нас, були напряму пов’язані з війною. Через тривалі відключення електроенергії волонтери та підрядники «Вікімедіа Україна» не завжди мали змогу бути на зв’язку та швидко надавати необхідну інформацію. Утім, поки ми [в Італії] просто чекали на фотографії чи текстові повідомлення, є люди, які чекали, щоб дізнатися важливу інформацію про їх рідних в Україні, і я, чесно кажучи, навіть не можу уявити, наскільки важкою може бути ця ситуація.

Чи є у тебе якісь улюблені фото з церемонії відкриття?

Для мене це фото справді показує, чого ми досягли: краса української культури, що посміхається прямо перед тим, хто намагається її знищити та поховати.

Який наступний крок виставки?

До перших днів травня фотовиставка проходила в Трієсті в рамках Le vie delle foto, потім вона вирушить до Мілану з Ucraina Più і, звичайно, пройде у деяких інших місцях: фотографії були показані на заході, організованому пацифістською проукраїнською асоціацією «MEAN» у Мілані, де я виступлю з письмовою заявою.

Поговоримо про статистику фотовиставки — скільки світлин взяло участь у виставці, скільки людей відвідали церемонію відкриття або саму виставку, скільки людей залучено до організаційного процесу? У скількох містах буде представлена ​​ця виставка?

Ми обрали 39 фотографій від близько 30 фотографів. Церемонії відкриття в Бергамо та Трієсті відвідало 50 осіб. Ми очікуємо загалом від 1000 до 2000 відвідувачів двох виставок, і це за консервативною оцінкою. З італійського боку нас було троє: я, який брав участь у процесі відбору та взаємодіяв з партнерами, Маттіа Луїджі Наппі, член Правління «Вікімедіа Італія», який надрукував фотографії та допоміг в організації виставки у Бергамо, а також користувач Arrow303, який створив флаєри та віжуали для заходу.

Які плани на майбутнє щодо виставки у Мілані?

31 травня на Фестивалі української книги, організованому Ucraina Più, відбудеться перший едітатон українською мовою, і ми завжди прагнемо знайти організації для співпраці з метою просування української культури через вікімедійні проєкти: ми обов’язково використаємо всі налагоджені контакти з користю.

Що б ти хотів сказати нашим читачам наостанок?

Я б хотів, щоб ми змінили рівень обізнаності Італії про Україну та показували достовірні факти замість пропаганди, яка тут надзвичайно поширена. Моє найбільше бажання — щоб співпраця між «Вікімедіа Італія» та «Вікімедіа Україна» стала регулярною міжнародною співпрацею, заснованою на бажанні краще пізнати одне одного, а не на сьогоднішніх надзвичайних обставинах. Я знаю, що простого бажання миру недостатньо, і бути послом української культури та перевірених фактів — це те, що я можу зробити сам, щоб сприяти справедливості.

Інтерв’ю вела Дарина (користувачка Rina.sl)