Бо що мені та слава галаслива
Про всі дива за тридев’ять морів,
Коли я досі і малого дива –
Землі своєї ще не зрозумів!
Євген Плужник

Троє подорожніх завершили свою мандрівку місцями, де сходяться різні епохи. Таких місць на українській землі багато, але мабуть нема такого невеликого клаптика землі (який можна обійти пішки всього за день-два), яке було б так «насичене історією», як Трахтемирівський півострів і прилеглі території. Це і часи, коли людство навчилося виплавляти залізо (Трахтемирівське городище), і Київська Русь (літописні міста Чучин та Заруб), і козацьке минуле краю, і трагічні сторінки ХХ ст. (Букринський плацдарм) і не так давноминулі часи, які нагадають про мінливість слави і багатства цього світу (маєток Бакая).

Ніщо не зрівняється із пішим походом. Тому всі об’єкти і місцевості учасники Вікіекспедиції вирішили обійти пішки. Може десь із ними поряд йшли Максим Горький, Майк Йогансен та вигаданий Підмогильним поет Вигорський, які теж любили мандрувати…

Балико-Щучинка — екопоселення  «Роси» — Ходорів — Великий Букрин — Трахтемирів — урочище Монастирок — Луковиця — Велика Григорівка.  Таким маршрутом вони йшли. Трохи навіть блукали, часто просили у місцевих набрати води, але не вимикали фотоапаратів і не волокли «очі бездумно в пилюці», бо завжди було на що дивитися: Канівське водосховище, великі яри і долини, невеличкі села, які заховалися між пагорбами і лісами.

В Балико-Щучинці вони відвідали  Музей-меморіальний комплекс «Букринський плацдарм», який пов’язаний з однією із найтрагічніших сторінок нашої історії — форсування Дніпра восени 1943 р. Історики і досі сперечаються, скільки радянських воїнів загинуло у тих боях: лише в Балико-Щучинці та Ходорові поховано більше 5 тис. осіб (це ті, кому вдалося перепливти Дніпро і чиї останки було знайдено). Може це і робилося символічно, а може і ні, але пам’ятники меморіального комплексу встановлено на території, де у ХІІ-ХІІІ ст. стояв Чучин — місто-фортеця для захисту від нападів кочівників.

Наступним населеним пунктом у мандрівці мав стати Ходорів, але йдучи лісом мандрівники випадково натрапили на «Роси»,  де постійно мешкає 10 родин: люди покинули міське життя і живуть у сільській місцевості. Електроенергію добувають із вітряків та сонячних батарей, займаються пасічництвом, а дехто …програмуванням (Інтернет є навіть тут).

Після «Росів» таки вже був Ходорів – село, розкидане на пагорбах із прекрасним видом на Канівське водосховище. Там дуже гарна затока. Люди рибалять, плавають, плавають на яхтах. Проте в селі є інші місця. Сумні. Це величезна братська могила, у якій поховано понад 2 тис. осіб. Поряд із могилою стоїть невеличка капличка та встановлено дзвін. Мандрівники побачили і це місце і пішли далі — на Великий Букрин, який виявився не таким і великим, проте дуже гарним з виду здалеку. Дивлячись на село з польової дороги, яку зіпсував гусеничний трактор, здається, що будинки в Букрині заблукали поміж деревами і пагорбами. Однак зблизька видно, що село переживає не найкращі свої часи, а може навіть і доживає.

По цій дорозі мандрівники дійшли до самого Трахтемирова, де живе менше десятка людей, де стоїть старе кладовище із написами на могильних плитах починаючи від 18 ст. і до другої половини 20 ст., де росте тополя у вигляді тризуба (хоч будь-який садівник чи лісник скаже, що таку крону сформували навмисне випилюванням деяких гілок), де стоять руїни маєтку Бакая і де відбулося стільки історичних подій у 17-18 ст. і побувало стільки відомих людей, що мабуть навряд чи інформація про все перелічене вміститься одні грубій книзі.  Там більше історії, ніж людей…

Після Трахтемирова (наваривши і з’ївши кулешу) мандрівники пішли до урочища Монастирок – місцевості, де раніше був відомий Зарубський брід і літописне місто Заруб та Зарубський (а згодом на його місці Трахтемирівський) монастир. Із урочища дуже добре видно Канівське водосховище і Переяслав. Мадрівники навіть уявили себе воїнами війська руських князів, які в 1096 р. швидко переправилися через Зарубський брід і розбили половців, що взяли в облогу Переяслав.

Після перемоги вони пішли до села Луковиця, яка вже доживає свій вік. Там залишилося зо два десятки жителів, знак «Луковиця» заріс будяками, дорога – здичавілим виноградом…

Григорівка — село відносно велике, але в минулому видно, що було ще більше. Воно могло б слугувати непоганим майданчиком для зйомок чергового фільму Кустуріци, але поки живе тихим монотонним життям. У селі добудовують церкву, п’ють пиво біля магазину, ходять у школу і на роботу. А ще в Григорівці добре родять сливи. Принаймні так здалося голодним мандрівникам, які не встигли на автобус до Канева, але все ж на попутці добралися до міста.

А наостанок, дорогий читачу, короткий і сухий звіт: бо мандрівники ж не лише вдавали із себе йогансенів, горьких і вигорських, але й писали та ілюстрували статті: 4 з них є новоствореними, 9 — доповнено новою інформацією, більше 20 — проілюстровано.

Повний звіт на сайті Вікімедіа Україна