67  інституцій громадянського суспільства (серед яких і Громадська організація «Вікімедіа Україна» — згідно з рішенням її правління від 2 липня 2012) надіслали листа депутатам Верховної Ради із закликом та аргументацією не голосувати за прийняття законопроекту «Про засади державної мовної політики».

Автори листа наголошують, що цей законопроект «…украй небезпечний для нашої державності. Він веде до розколу країни та протистоянь усередині українського суспільства».

В додатку до листа на чотирьох сторінках обґрунтовано 12 причин, через які законопроект слід відхилити.

Народному депутатові України

—————————————–

Ви 5 червня ц.р. проголосували за прийняття у першому читанні законопроекту «Про засади державної мовної політики» і таким чином підтримали антиукраїнський, антиконституційний, аморальний за своєю суттю документ.

Звертаємо Вашу увагу, що законопроект Колесніченка-Ківалова як такий, що суперечить Конституції України, порушує Бюджетний кодекс України і спрямований на знищення української мови, зазнав нищівної критики у висновках органів державної влади та її підрозділів:

1. Головного науково-експертного управління Верховної Ради України (23.05.2012 р.), парламентських Комітетів:
2. з питань культури й духовності (23.09.2011 р.),
3. з питань бюджету (03.11.2011 р.),
4. Міністерства фінансів України (09.09.2011 р.),
5. Міністерства юстиції України (27.09.2011 р.).
   Не підтримали цей законопроект і профільні установи НАН України:
6. Інститут мовознавства (16.09.2011 р.),
7. Інститут української мови (22.09.2011 р.),
8. Інститут політичних та етнонаціональних досліджень (22.09.2011 р.),
9. Інститут держави й права (05.09.2011 р.),
10. Український мовно-інформаційний фонд (09.09.2011 р.), а також
11. Академія наук Вищої школи (16.09.2011 р.) та
12. Інститут філології Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка (вересень 2011 р.).

У висновках Венеціанської комісії зазначено, що законопроект не в змозі забезпечити належний баланс між розвитком і використанням державної мови, як об’єднуючого чинника в житті суспільства, та розвитком і захистом мов меншин (02.12.2011 р.).

Наголошуємо, що законопроект Колесніченка-Ківалова украй небезпечний для нашої державності.Він веде до розколу країни та протистоянь усередині українського суспільства. Не викликає сумніву, що все це – частина кремлівського мегапроекту, мета якого – стерти Україну з політичної карти світу.

Апелюючи до Вашої політичної і моральної відповідальності, людської гідності і громадянської честі, закликаємо голосувати проти законопроекту. В разі Вашого голосування за цей неконституційний документ, ми залишаємо за собою право розгорнути кампанію серед виборців, аби роз’яснити їм Вашу антиукраїнську й антидержавницьку позицію і назавжди зачинити перед Вами двері до Верховної Ради України.

Ви маєте усвідомити: ставши на шлях відступництва, Ви залишитесь в історії України як запроданець і зрадник, а ганьба тяжким гріхом ляже на Ваших нащадків.

Володимир Василенко, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор юридичних наук, один із розробників Закону «Про мови в Українській РСР», Надзвичайний і Повноважний Посол України

Лариса Масенко, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук

Володимир Панченко, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук, народний депутат України першого скликання

 За дорученням:

• Народного комітету захисту України;

• Спілки офіцерів України;

• Всеукраїнської громадської організації «Громадський рух «Не будь байдужим!»;

• Громадянського руху «Відсіч»;

• Харківської правозахисної групи;

• Київської міської організації товариства «Меморіал» ім. В.Стуса;

• Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. В.Стуса;

• Асоціації єврейських організацій та громад України;

• Ліги українських меценатів;

• Руху добровольців «Простір свободи»;

• ВГМО «Національний Альянс»;

• Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Дебатна Академія»;

• Секретаріату Національної спілки письменників України;

• Асоціації українських письменників;

• Міжнародної громадської організації «Конгрес захисту української мови»;

• Фундації ім. Олега Ольжича;

• Громадського руху «Вільний простір»;

• Всеукраїнської профспілки «Народна солідарність»;

• Громадського об’єднання «Українська справа»;

• Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка;

• Всеукраїнського Комітету на захист української мови;

• Центру громадянських свобод;

• Київського благодійного фонду імені О. Гірника «Українським дітям – українське слово»;

• Мистецького об’єднання «Остання барикада»;

• Громадської організації «Вікімедіа Україна»;

• Центру громадських ініціатив «Інформаційне суспільство»;

• Самоврядної альтернативної мережі (САМ);

• Комітету захисту українських журналістів;

• Об’єднання «Своя правда»;

• Товариства української мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

• Громадської ініціативи «Кіно-переклад»;

• Центру UA;

• Холодноярської ініціативи;

• Громадської організації «Мамай» (Мобільна Аґенція Мистецьких АкціЙ);

• Фонду розвитку аудіовізуальних мистецтв «Кришталеві джерела»;

• Об’єднання студіюючої молоді «Зарево»;

• Громадської організації «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім»;

• Фонду національно-культурнихініціатив імені Гната Хоткевича (м. Харків);

• Інформаційної агенції культурних індустрій ПРО;

• Харківської крайової організації Спілки української молоді;

• Харківського українського культурно-мовного клубу «Апостроф»;

• Донецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка;

• Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні;

• Українського медійного центру (м. Харків);

• Конгресу Українців Севастополя;

• Громадського комітету«Український Севастополь»;

• Громадської організації «Центр політичних інновацій»;

• Асамблеї громадських організацій малого та середнього бізнесу;

• Луганського міського товариства української мови ім. Тараса Шевченка;

• Незалежної профспілки «Підприємці Луганщини»;

• Громадської організації «Правовий простір» м. Сєвєродонецька;

• Донецької обласної громадської організації «Народний контроль»;

• Донецького Інституту соціальних досліджень і політичного аналізу;

• Громадсько-патріотичної організації «Східне Козацтво України»;

• Луганського обласного відділу «Союзу українок»;

• Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка;

• Харківського обласного об’єднання громадян «Українська родина»;

• Союзу українок м. Севастополя;

• Спілки об’єднань громадян «Трудовий рух «Солідарність» у Луганській області;

• Конфедерації вільних профспілок Луганської області;

• Громадського об’єднання «Наш вибір»;

• Громадської організації «Луганці»;

• Луганського обласного осередку Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка;

• Луганської обласної правозахисної жіночої організації «Чайка»;

• Громадської організації «Схід України»;

• Біловодської районної правозахисної жіночої організації «Первоцвіт»;

• Новопсковської районної правозахисної жіночої організації «Чайка».

02.07.2012 р.

Чому не можна голосувати за законопроект

“Про засади державної мовної політики”?

Дванадцять основних аргументів

1. Законопроект є нелегітимним в самій своїй основі. Його предмет — надзвичайно важливе мовне питання, яке є питанням конституційного рівня і яке тому повинне вирішуватись шляхом досягнення загальнонаціонального консенсусу. Натомість розробка законопроекту відбувалась непрозоро, без участі представників як опозиційних політичних сил, так і експертного середовища та всіх зацікавлених структур громадянського суспільства. На відсутності у законопроекті адекватного консенсусного вирішення принципових питань державної мовної політики знов наголосила у своєму висновку від 2 грудня 2011 р. Венеціанська комісія, закликавши українських законодавців до “пошуку справедливого балансу між захистом прав меншин, з одного боку, і збереженням державної мови як інструменту інтеграції суспільства, з іншого” (п. 66).

2. Законопроект суперечить Конституції України і створює механізм її підміни антиконституційним законом. Засади державної мовної політики і загальний порядок застосування мов в Україні регулюються Конституцією України та Рішенням Конституційного суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України.

Ст. 4 законопроекту підтверджує, що “основи державної мовної політики визначаються Конституцією України”, але водночас встановлює, що після його ухвалення порядок застосування мов визначатиметься “виключно цим Законом, з норм якого мають виходити інші правові акти, що визначають особливості використання мов в різних сферах суспільного життя”. У практичному сенсі це означає підміну Конституції — законом, який усупереч статтям 10 та 11 її розділу І “Загальні засади” встановлює нову модель мовної політики України. Такий підхід є грубим порушенням ст. 156 Конституції України, яка передбачає спеціальний порядок запровадження будь-яких змін до положень розділу І Конституції України.

3. Законопроект кардинально ревізує конституційні засади державної мовної політики і підриває конституційний лад України. Його розділ І “Загальні положення” вводить у правове поле такі, не передбачені Конституцією, поняття як “регіональна мова або мова меншин”, “мовна група”, “мовна меншина”, “регіональна мовна група”, “регіон”, “рідна мова”.

Водночас заключний розділ XI законопроекту “Перехідні положення” передбачає внесення докорінних змін до всього комплексу норм національного законодавства, що регулюють порядок застосування мов на основі і відповідно до ст. 10 Конституції України.

Запровадження в Україні порядку застосування мов, що суперечить ст. 10 і ст. 156 Конституції України, є порушенням Основного Закону, яке, виходячи зі змісту згаданого Рішення Конституційного суду України від 12 грудня 1999 р., слід кваліфікувати як зазіхання на засади конституційного ладу в Україні.

4.Законопроект ґрунтується не на імперативних нормах Конституції України, а на свавільно інтерпретованих положеннях Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов.

У Хартії (у правильному і точному перекладі з оригінальних автентичних її текстів англійською і французькою мовами) термін “регіональні або міноритарні мови” складає єдине поняття, що охоплює ті чи інші мови, які традиційно використовуються в межах певної території держави і носіями яких є кількісно менша група, ніж решта населення території цієї держави (стаття 1). Отже, в Хартії йдеться лише про критерій меншої поширеності певної мови в певному регіоні держави, а не про визнання за нею офіційного правового статусу і встановлення порядку її використання. Відповідно, Хартія жодним чином не зобов’язує і не уповноважує державу запроваджувати офіційний правовий статус для тієї чи іншої мови.

Виходячи з того, що визнання статусу державної (офіційної) мови за будь-якою мовою належить виключно до компетенції держави, Хартія лише заохочує держави до вільного вибору перелічених в ній факультативних рамкових заходів на підтримку використання тих “історичних регіональних або міноритарних мов Європи, декотрим з яких із плином часу загрожує зникнення”. Причому преамбула Хартії передбачає, що “захист і підтримка регіональних або міноритарних мов не повинні здійснюватись на шкоду офіційним мовам та необхідності вивчати їх”.

5. Законопроект, усупереч вимогам принципів Конституції України та меті Європейської Хартії регіональних і міноритарних мов, передбачає створення правового механізму підриву статусу української мови як державної (офіційної).Він встановлює у частині третій ст. 7 довільний, не відомий ні Конституції та законодавству України, ні Хартії чи будь-якому іншому міжнародно-правовому акту, кількісний критерій “10 відсотків і більше носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова” як достатню підставу для визнання тієї чи іншої мови регіональною і такою, що підлягає обов’язковому використанню паралельно або навіть замість української як державної (офіційної) у переважній більшості сфер суспільного життя.

6. Законопроект, встановлюючи згаданий свавільно визначений відсотковий критерій, створює передумови для обов’язкового запровадження в Україні російської мови – фактично в офіційному статусі регіональної – не лише на рівні села, селища, міста, району, області, Автономної Республіки Крим, а навіть щодо всіх індивідів. Адже частина 7 ст. 7 передбачає: “У межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини, що відповідає умовам частини третьої цієї статті, здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту регіональної мови або мови меншини, передбачених цим Законом, є обов’язковим для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян-суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб”.

Саме в цьому полягає ідеологія і мета законопроекту: він фактично прирівнює російську мову до державної, забезпечуючи її обов’язкове використання та подальше поширення на максимально великій території України за рахунок української та інших мов. У разі його ухвалення державна мова (українська) ставатиме непотрібною, вона повсюдно витіснятиметься з ужитку, оскільки зникне мотивація щодо її опанування.

7. Законопроект водночас закладає підвалини для мовної фрагментації України і на місцевому рівні. Відповідно до підпункту другого частини третьої його статті 7 у конкретних ситуаціях рішення щодо використання будь-якої мови як регіональної може бути ухвалене місцевою радою навіть у випадках, коли “регіональна мовна група складає менше 10 відсотків населення відповідної території”. У практичному плані це призведе до витіснення української мови з офіційного вжитку та публічного використання не лише на Сході, але й на Заході України. Такий підхід порушує припис ст. 92 (п. 4) Конституції України, відповідно до якого порядок застосування мов визначається виключно законами України.

8. Законопроект лише декларує позитивне ставлення до української мови як державної – в той час, як переважна більшість його норм спрямована на підрив її державного статусу і позицій у найважливіших сферах публічного та державного життя. Стаття 3 законопроекту, яка проголошує право кожного на мовне самовизначення і вільне користування кожним у суспільному житті будь-якою мовою, створює підстави для нехтування державною мовою тими, хто з огляду на свій офіційний статус зобов’язаний вживати українську мову при виконанні своїх службових функцій. Ні Конституція України, ні міжнародно-правові акти, що визначають стандарти захисту прав людини включно з Рамковою конвенцією Ради Європи про захист національних меншин та Європейською Хартією регіональних або міноритарних мов, не встановлюють принцип вільного мовного самовизначення в сфері застосування державної мови. В практиці європейських держав такий принцип теж відсутній. Запровадження вільного мовного самовизначення для всіх було б за своєю одіозністю аналогічним запровадженню податкового самовизначення.

9. Законопроект створює правове підґрунтя для продовження розпочатої Д. Табачником руйнації української системи освіти, в рамках якої формується національна еліта. Запровадження статтею 20 законопроекту принципу вільного вибору мови навчання (та ще й “у будь-який час періоду навчання”) в специфічних умовах України практично означатиме відновлення тотальної русифікації всієї вертикалі освіти і перетворюватиме систему освіти України у кузню кадрів для Росії за рахунок нашого державного бюджету.

10. Законопроект у разі його ухвалення Верховною Радою потягне за собою значні видатки з державного бюджету. За підрахунками фахівців, витрати необхідні для його запровадження в життя сягатимуть 50-60 млрд. гривень.

11. Ухвалення законопроекту Верховною Радою матиме катастрофічні для України наслідки. У найближчій перспективі інтенсифікується процес витіснення української мови з усіх найважливіших сфер суспільного життя, відбуватиметься маргіналізація української мови, виникатимуть конфлікти на мовному ґрунті, посилюватиметься мовна ізоляція та відчуження регіонів України один від одного, що покладе початок “мовній федералізації” України та її дезінтеграції як держави.

12. Законопроект є не лише спекулятивним політтехнологічним інструментом нинішньої української влади у ситуації чергових парламентських виборів, а й результатом виконання нею політичного замовлення російської влади, яка здійснює безупинну гуманітарну агресію проти України. Найголовнішою складовою цієї агресії є мовно-культурна війна, остаточною стратегічною метою якої є знищення української нації як системотвірного чинника незалежної української державності.

Джерело: Gazeta.ua